Опубліковано: 25.03.2017. Переглядів: 8361


Закарпатець, який лікує хребти: «Приходить одна молодиця під сто кілограмів і заявляє: – Но што? Я туй!»

poyanosh33333Мукачівець Іван Попянош уже кілька десятиліть допомагає людям – тим, у кого проблеми з хребтом. А його помічником є дружина Вікторія. І тут справді цінують такі поняття, як родина, праця й порядність.

Складні випадки – це добрий досвід

Коли б спитали в пана Івана про секрети майстерності, він би сказав, що їх немає. Намагається читати якомога більше медичної літератури. Бо в цій справі потрібні чуття, вміння. Але передусім важливі, так би мовити, академічні знання. І треба любити свою роботу та людей, як би це банально не звучало. Бо інакше не будеш обтяжуватися такою виснажливою працею, не станеш терпіти хворих. А займається цим пан Іван, відколи йому виповнився 21 рік. Довелося й на Уралі попрацювати.

Вже з юності не втомлювався навчатися. Навіть у знаного Касьяна побував, у його знаменитих Кобеляках на Полтавщині. Коли випадав вільний час, намагався вирватися туди. Насправді про якесь навчання не могло бути й мови. На це просто не вистачало часу. Хіба що старший колега не заперечував, щоб молодший спостерігав за його роботою.

– Але про наставництво в цій справі говорити не варто, – каже пан Іван. – Адже в кожного своя техніка, свої руки, а отже – і своє відчуття. Я не можу повторити той рух, який робив він. А він не зуміє повторити той, який звичний для когось іншого. Ми навіть не усвідомлюємо, наскільки кожен із нас унікальний. Тут треба враховувати навіть рухи хворого. А це означає, що єдиної методики для всіх не може й навіть не сміє бути. Приходить до тебе людина, й ти мусиш її вивчати, саме для неї виробити певний метод. Уже тому, хто прийде за півгодини, можуть згодитися інші методи. Навіть якщо це схожі діагнози.

А ще пан Іван любить, коли йому трапляються складні випадки, коли сам мусиш дошукуватися причини. Звісно, людям краще, коли йдеться про маленьку прикрість. Коли, наприклад, можна звільнити нерв – і знову повертається добрий настрій. Але складні випадки дають добрий досвід.

Тому він часто бере дітей із епілепсією. Кожен лікар вам скаже, що в цієї хвороби безліч причин. Але може бути серед них і защемлення в шийному відділі хребта. І тоді симптоматика дуже подібна.

Але щодо симптомів, то медицина не надто враховує той фактор, що є так звані регіональні хвороби. Пан Іван помітив чимало таких закономірностей, адже йому доводиться багато їздити. Так, він спостеріг, що, наприклад, у Долинському районі на Івано-Франківшині в кожній четвертій хаті знайдете хворих на розсіяний склероз. Варто було б фахівцям з’ясувати, в чому справа, – чи мова про екологію, чи брак якихось мінералів, або щось інше.

Наші діти йдуть у школу, як альпіністи в гори!

А от закарпатці більше потерпають від гриж. Якщо ви думаєте, що йдеться здебільшого про заробітчан, то дуже помиляєтеся. Грижа – це переважно хвороба інтелігенції, а не будівельників. Так, так – учителів, бухгалтерів. Буває, що приходять ті, хто має п’ять-шість гриж. Ще в першій групі ризику – спортсмени-силовики. Буває,  що таке захоплення закінчується інвалідністю.

– Почастішали випадки гриж і в дітей, – розповідає пан Іван. – Ми практично залишили їх напризволяще. Мало того, що в них немає звичайного дитинства, бо всі сидять у телефонах та комп’ютерах. Але забуваємо, що вага рюкзака не може перевищувати 20 відсотків ваги школяра. А ви подивіться на наших першокласників. Та вони йдуть у школу, як альпіністи в гори! От і сьогодні оглядав дитину. Дванадцять років, а вже напередодні грижі. Тому підростаюче покоління треба просто виганяти на вулицю, щоб вони більше рухалися.

Пан Іван не протиставляє себе офіційній медицині. Навпаки, буває, що радить хворому пройти УЗД або МРТ. Звісно, тільки в складних випадках, бо це дороге задоволення. А іноді люди приходять у такому критичному стані, що доводиться викликати «швидку». Ще лікар наголошує, що коли мова про хребет, то тут важливе не тільки лікування, а й період реабілітації. А це означає, що якийсь місяць, а то й півроку, людина мусить себе берегти, не піднімати важке. Але в багатьох не той рівень достатку, щоб можна собі дозволити не працювати кілька місяців. Ледь підвівся на ноги – й одразу на город! От і приходять знову до «дохтора», щоб допоміг.

«Мені пороблено! Ци не могли бисьте ми помочи?»

Найприйнятніші, окрім вправ, у реабілітаційний період ходьба та плавання. Бо під час цих процесів усе відбувається природно. Буває навіть таке, що все інше поки протипоказано, а ходити й плавати – будь ласка.

Реабілітація – це не кінець світу. Потім можна жити звичайним життям. Тому людина в цей період має до всього пристосуватися. Навіть думати, як підняти іграшку чи повісити занавіски, щоб не витягувати хребет. Але зусилля окупляться сторицею. Якось прийшов до них один чоловік, весь скручений у формі ембріона, блідий, зморщений. Але дуже уважно слухав, що має робити. Через деякий час його неможливо було впізнати. Помолодів, уже не було тієї страшної втоми, навіть сивина почала відступати.

Уклав мукачівський цілитель і різні комплекси вправ. Але підходить до цього дуже зважено. Каже, що кожній людині потрібні свої вправи. Так само, як нема універсального пристрою для всіх. Комусь та ж таки дошка Євмінова допомагає, а комусь – навпаки. Адже немає двох стандартних спин, у кожної буде свій вигин.

І, звичайно, люди б хотіли бачити в такому лікарі чудо­творця. Тому бувають  смішні випадки, коли звертаються  із усілякими болячками, щоб зцілитися «оптом».

Одного разу прийшла така жіночка. Сіла на стілець і питає: «Скажіть, що в мене за хворота?» Лікар каже, що мусить сам це побачити. «А шо, ви по очах не видите?» – розчаровано питає. І тут не стримуєшся, щоб не посміхнутися. Звичайно, людей уже так виснажили походеньки по кабінетах, що їм хотілося би мати одного-єдиного чудо­творця замість усієї по­ліклініки.

Пацієнти поводяться по-різному, але часто – ніби в трамваї: вадяться, хто скоріше чергу зайняв. Бувають і зовсім кумедні випадки. Як-от о 8-й вечора чоловік штовхає поперед себе жінку й суворим тоном каже:

– Так, я вам привів свою жону!

– У мене є своя, мені не треба вашої, – сміється лікар.

Або приходить одна молодиця під сто кілограмів і заявляє:

– Но што? Я туй!

– І я туй, – каже їй лікар. – Вижу, файна сь, лем не похибіло би мало похудати.

– Мені пороблено, – гне свою лінію відвідувачка. – Бо я ся не годна віддати. Ци не могли бисьте ми помочи?

– По три кілометри рано пробігти й холодильник – на замок, – видає чудодійний рецепт лікар.

Люди різні. Одні приходять, коли вже несила терпіти. Інші – коли здорові, але перестраховуються. А є й такі, що просто поговорити їм із кимось треба. Буває, що лікарі з пацієнтами в черзі зустрічаються. Щоправда, ніхто ніяких понтів не виказує, навіть якщо це великий крутелик або чиновник. Біль усіх робить рівними.

Пан Іван каже, що впізнає своїх хворих по хребту, по кістках. А от в обличчя пам’ятати всіх важко – багато їх через його руки пройшло.

Щоб пальці були чутливіші, зчищала верхній шар шкіри наждаком

Підсобляє пану Івану і його дружина Вікторія. Вона має медичну освіту. Важливим вважає й досвід роботи в реанімації, де працювала головною медсестрою. Але допомагати вдавалося не завжди. Народжувалися діти – руки були зв’язані.

А зараз сколіози, вивихи або диск поставити, невралгії – це ті проблеми, які вона бере на себе. Складніші випадки переймає чоловік. І вже вісім років вона поруч із ним у цій нелегкій справі.

А що нелегкій – то таки правда! Пані Вікторія розказує: якщо довгий час не працювала, мусила зчищати верхній шар  шкіри на подушечках пальців. Брала для цього наждачний папір, звичайну «нульовку», якою шліфують дерево. Також нігті обрізала аж до подушечок, щоб не подряпати пацієнта. А про якийсь там манікюр не може бути й мови. Також грала на піаніно, щоб збуджувати нер­вові закінчення.

Шкіра стала настільки чутливою, що навіть коли торкалася до дитини, відчувала це. Але зараз пані Вікторія працює щодня, тож потреба в такій підготовці відпала. Нерви оголюються, а мозок при цьому відчуває, куди треба йти, де причина болю. Досі пам’ятає свою першу пацієнтку. Це була дівчинка з ДЦП, яка повзала на колінах.

Під час сеансу їй треба бути водночас ще й неабияким психологом. Діти часто плачуть. Із ними треба подружитися, говорити.

– Я прошу їх, щоб вони мені щось намалювали. Бо хочу бачити, що з ними відбувається, – розповідає пані Вікторія.

А щоб відволікти дитину від болю, просить ще й придумувати віршика або казочку під час процедури. Але бувають і такі випадки, коли дитина підсвідомо не хоче одужувати. Мама її носить на руках, виконує всі забаганки, весь час намагається бути поряд, і чадо звикає до такої опіки, не хоче її втрачати.

Пані Вікторія в усіх цих історіях із дитячою інвалідністю особливо жаліє матерів. Каже, коли б не мала своїх дітей, то, може, сприймала б їхні проблеми не так гостро. А найчастіше такі сини й доньки – це проблема тільки матері. Батько, як не гірко, нерідко кидає хворих нащадків, боїться присвячувати їм життя. І мама одна носить ту дитину по лікарях…

– Буває, що малі психовані, затиснуті, – розповідає пані Вікторія. – Видно, що весь негатив беруть на себе. Потихеньку доводиться витягувати з таких пацієнтів інформацію, ставати їм другом. А ще говорити з батьками. Пояснювати, що тільки добра родина може витягнути дитину з хвороби. Адже наша праця – то тільки 20 відсотків справи. Ще 80 мусять докласти пацієнти та їхні рідні, а це – щоденна праця. Але й я в такі моменти потроху перебираю на себе той негатив. Деколи такого набачишся, що страшно заснути.

Пані Вікторія каже, що переймається болем інших, бо й сама його зазнала. Так сталося, що її виховувала бабуся. Змалечку доводилося важко працювати, навіть у наймах. Нікому було дівчинку вберегти, застерегти. Десь могла й мішок цементу чи картоплі схопити. Косити, копати, виноград обрізати доводилося. Зате тепер вони з чоловіком не бояться життєвих труднощів, бо жодна робота їх не лякає.

А от фотографій робочих у них немає. Бо то якось нелогічно виходить. Це ніби хірург під час операції селфі би робив або фотосесію влаштовував. Є тільки родинні, зроблені в короткі моменти перепочинку.

Мар’яна НЕЙМЕТІ

Підпишіться на «Дзеркало Закарпаття» у соцмережах: Фейсбук та ВК.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Loading...