Опубліковано: 22.11.2016. Переглядів: 2979


Набір організмів для плантацій глобалізму

%d0%b7%d1%83%d0%b11-150x15011

Василь Зубач, журналіст, письменник

Віталій ішов набережною. На спортмайданчику, під її трав’янистим схилом, я розминався.

—Привіт, Віталію!

Він довго не міг зрозуміти: кому він треба в цьому байдужому егоцентричному Ужгороді?

—О! — впізнав.

Я передав привіт від Сергія, котрий полетів у Нью-Йорк, але Віталія побачити не встиг: справи, проблеми зі здоров’ям тощо.

Ми троє — журналісти. В кожного все по-своєму сталося! Сергій — за океаном, я ледь у життєвому «океані» не захлинувся, а Віталій — усе більше з берега помірковано ловив рибку. То велику, то маленьку.

—Наш час уже пройшов, — на прощання зробив висновок мудрий Віталій.

«А чому «пройшов»?» — подумалося. Тому, що на наше місце прийшли головно функціональні нездари глобалізму, без свого творчого почерку, без імен — такі собі кібери. З демонтування останніх і почати б декомунізацію, а не з ідіотичного зривання вивісок на смердючих вуличках і написання лозунгів: «Ми — не москалі! Москалі — не ми!»

Взагалі наше буття позбавлене радості існування, звичайного щастя.

Декларована скрізь краса дивовижної природи! Хто реально бачить останню? Опецькуватий Хома, коли виповзе з лігва на луг біля однієї з пісенних річок, і зразу ж понуро скаже назустріч пейзажу: «Може бути! На сі квіти пустимо свиней! Сюди в річку потече гній! А тут попервах поставлю халабуду, де свинарок топтатиму!»

Наше диво — пісня! Як залюблені в неї українці! Особливо ж, в інформацію, скільки разів ексклюзивна співачка «дала» царям свого погорілого театру за оплачувані виступи перед багатими байдужими хробаками — живими втіленнями ходячих стравоходів.

Спорт. Кажуть знавці, що більше українських футболістів у світі ніхто не тренується. Але підневільна праця на футбольних плантаціях не дає потрібного екстриму виграшів. Лицарі футболу від перенапруги схожі на члени, вщент пожовані здичавілими, голінними до сексу національними жінками-матадорами. Фехтувальники одного зі штатів Америки під час одних зборів розклали зі спокійною посмішкою на лопатки наших мушкетерів зі збірної. При цьому американці тренувалися тричі на тиждень, а українці — тричі на день. Американці просто хотіли і змогли додати до спорту елементарну радість життя. Бо ж навіщо без останньої спорт?
Загинути, щоб утвердити себе в статусі козарлюги — це наше. Додуматися зробити «смерть» і «свободу» синонімами — запорука вічного рабства. Молодці! Гордімося, національні патриції і плебеї!

Ми в усіх сферах мордуємо себе, мучимо інших, не можемо ніяк забути царську кріпосну експлуатацію, ще більш жорстку експлуатацію сталінську. Українське сонце плете над землею не промені, а візерунки з колючого дроту. В інших країнах для нас жива віртуальність дротиняччя не зникає. Ми виємо в його плетиві, душимо водночас своїх, аби чужі боялися. Ми — організми для світових плантацій, хоча наглядача часто-густо і близько нема, і ніколи не буде.

Василь ЗУБАЧ

Підпишіться на «Дзеркало Закарпаття» у соцмережах: Фейсбук та ВК

 

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Loading...