Опубліковано: 24.02.2020. Переглядів: 8406


«Чортів хутір» у селі на Закарпатті: жити тут, значить, перебувати в постійному страху (+ФОТО)

Якби цей прикрий факт із ляпсусом народного депутата Євгенія Брагара не стосувався такої тонкої матерії, як основи морального виховання в сім’ї, повага до старших, почуття відповідальності за довірену тобі частку своєї долі, можна б назвати пропозицію 25-річного парламентаря сільській бабусі продати породистого собаку нав’язливою на зубах жуйкою від повторюваності в усіх усюдах.

Ця історія є не менш вражаючою.

Вражаючою несподіванкою через призму всеукраїнського скандалу виявилася місцева історія, яка стала відома саме минулого тижня. Для аналогії образів важче придумати факт, аніж який викладений у редакції жителями Ільниці із присілку Березники.

– Продайте якусь хижу багатому київському бізнесмену, та заасфальтує вам вулицю, як буде там жити, — почули мешканці будинків на вулиці Пушкіна від Ільницького сільського голови Василя Павлищі, коли в черговий раз звернулися до нього із проханням про благоустрій своєї вулиці.

За віком Василь Васильович годиться в батьки Євгенію Вадимовичу, це очевидно, та не менше впадає в око певна душевна спорідненість, якщо в подібних випадках можна вести мову про душу, або про генетичний ряд, якби говорити про кровну спорідненість.

Мало де в якому селі району знайдеться така вулиця: з однієї сторони її відгалуження починається від загальноосвітньої школи І-го ступеня в присілку Березники, а своїми крайніми хатами «підпирає» узлісся із масиву Національного природного парку «Зачарований край»; неймовірні по красі краєвиди і водночас – непрохідна грязюка, яку можна порівняти хіба що терміном першої половини минулого століття – возовий путь.

У розмові із жителями, у відповідь на намагання редактора іршавської районної газети «Нове життя» апелювати на задавненість проблеми, з неприємністю довелося почути і таке:

– Були сільські голови – і той, і той, та інший, але від них нам не доводилося чути такої зневаги.
На самому початку нашої розмови зажевріла підозра, що візит ільничан до редакції не випадковий, яка, таки підтвердилася: молодих людей Вікторію Андрішко, Михайла Ляшка та Дмитра Ляшка, Олену Урсту спонукала на звернення публікація «Не та тепер туристична…» №4 від 16 січня 2020року. Проте їх ситуація виявилася повною протилежністю. Їм теж так хочеться жити, як і їх односельцям із названої вулиці. Їх та інших мешканців 26 дворогосподарств на Пушкіна не топить, але природа та чиновницька байдужість до своїх земляків, зі сторони сільського голови та депутата Тетяни Демчик, виборців робить їх щоденний похід до центру села – на роботу, в школу, до магазину, врешті-решт до Божого храму – мало чи не подвигом. Мова не про віддаленість присілка, а про бездоріжжя, що межує зі спеціально підготовленими трасами «Карпати-трофі».

Семеро дітей постійно щоранку у темноті вимушені пішки, у грязюці по коліна, долати кілометри шляху, а одновірці у церкві у неділю косують очима на виваляні гумові чоботи, інші ж бо не витримують екстремального навантаження.

— Сім книжок – у сумці, віланька – в руці, і пара обуви, аби ся перевзути, — говорять молоді батьки про те, як відправляють на навчання школярів.

Неодноразові звернення до сільського голови та депутата зрушили кригу байдужості хіба що на 25 бетонних кілець на містки, та й то, з ними вийшла ціла епопея: то їх привозять, то забирають, аж поки, власноруч, горяни не встановили їх на дорогу. Правда, без щебеню.

Щебінь теж, невідомо, чи він куплений на громадське, спільне, чи на депутатську чиюсь родину – ясності немає. Бо, на жаль, порушуючи всі норми закону і моралі – ні сільський голова, ні депутат по цьому округу так і не надали достовірних відомостей про використання депутатського фонду ні за 2019-ий, ні за всі попередні роки останньої їх каденції. Якби в лоба їх запитати, відносяться вони до демократичного табору чи до прихильників авторитарного стилю керівництва, ствердну відповідь отримали б на першу позицію. Та сказано, що судити по ділах їх, а не по словах.

У цьому прекрасному за краєвидами, екологією, сусідством із заповідною територією місцині, яку між собою називають Чортів хутір, бо жити тут, значить, перебувати в постійному страху. Не дай, Боже, захворієш, ніяка екстрена медична допомога сюди не доїде, хіба що на вертольоті. І це не перебільшення. Коли у Василя Павлищі горіла стайня, пожежна машина не змогла доїхати, добре, що вогонь відбили сусіди, і полум’я не перекинулося на будинок. А як жити тут одинокій сімдесятилітній жінці Ганні Матіко?

Не йметься віри, що за чотири роки не можна було знайти порозуміння із цією частиною своїх виборців. Хіба, якась зі сторін, не була зацікавлена в цьому.

Терпінню цих людей можна не те що подивуватися, але вірити, що просто Бог таки зглянеться на них: вже одним лише тим, що їх подвір’я перед Зачарованим краєм нашого району «законсервовані» у своїй недоступності, вони заслужили, щоб таки дочекалися свого розвитку, щоб сюди прийшли туристи, щоб і гості насолодилися цим земним раєм.

А для цього треба щонайменше одну із умов– дорогу.

Михайло ІСАК


Розробка сайтів у Хусті


Телефонуйте сьогодні:

+38 050 7000 736

+38 098 311 9070

Гарантійне обслуговування, адміністрування, просування, технічна підтримка


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Loading...