Опубліковано: 15.05.2018. Переглядів: 1051


Про маленьке місто Сваляву та його великих людей

SHHe-foto-Svalyavi-1Краєзнавчим розвідкам Йосипа Йосиповича Долинича давно б стати книжкою, і не одною. Ми дуже сподіваємося, що так і буде.

А поки – розмовляємо про маленьке місто Сваляву та його великих людей.

Літературні локації теж можна задіяти в сучасному туризмі

Найперше туристів у Сваляві ведуть у стару дерев’яну Михайлівську церкву у присілку Бис­трий.

– Свалява, розширюючись на мальовничій долині, наче віночком, оповита швидкоплинними річками Латорицею та Свалявкою. А над цією гарною місциною височить Стой (1677 м), який разом із сусідніми вершинами захищає долини від північних вітрів і зберігає тут сонячне тепло. На цій південній околиці за річкою Свалявкою розкинулося давнє поселення Бистрий. Саме тут, на Бистрянському узгір’ї, звели дерев’яну Михайлівську церкву, яка стала найстарішою архітектурною пам’яткою Сваляви і нині є діючим храмом. За своїми гармонійними пропорціями та художньою композицією це – справжній шедевр народного зодчества. Унікальна будівля засвідчує перехід від місцевого лемківського типу до барочного стилю. Вона витягнута по осі схід – захід (за характерною прив’язкою східнослов’янського обряду) і має граничну граціозно-пропор­ційну форму. Її звели місцеві майстри, а в інтер’єрі – іконостас художньої різьби, ікони та інші давні живописи, виконані теж народними умільцями.

Цікавою є і радянська історія Михайлівської церкви. «Ця реліквія могла бути знищена, як і багато інших храмів на Закарпатті, або перетворитися на овочесховище чи склад. На щастя, вона уникла цієї сумної долі. У ту пору, коли я був головою райвиконкому та головою планово-бюджетної комісії обласної ради, довелося клопотати і про те, щоб були виділені кошти на її капітальний ремонт. Але одразу зауважу, що в цьому випадку йшлося саме про реставрацію. Тоді я був також членом обласного Товариства охорони пам’яток історії та культури. Тож вдалося переконати і владу, і фахівців, що Михайлівська церква як визначна пам’ятка архітектури потребує оновлення. Гроші виділили, за що я зазнав критики з боку райкомівських партійців-атеїстів. А роботу виконали львівські реставратори. Сумно, правда, що дзвіницю сьогодні попсували сучасним ремонтом.

Багата Свалявщина і на літераторів – Г. Таркович, О. Митрак, І. Сільвай… Ці локації могли б теж бути задіяні в сучасному туризмі

– Безперечно. Уродженцем Свалявщини (с. Пасіка) був Геор­гій Таркович, який працював у Будапешті цензором руських церковних книг. Він виконував місію генерального вікарія, а згодом став першим владикою новоствореної Пряшівської єпархії. А ще – одним із перших авторів класичного силаботонічного віршування. Про його вірші згадував І. Франко і вважав цю поезію не тільки літературним, а трохи навіть і політичним документом. Ще Г. Таркович був суворим критиком. М. Лучкай згадував: деякі літератори не писали лише тому, що боялися його критики. А от О. Духнович казав, що Г. Таркович був щедрим і скупим водночас. Інколи не мав зайвого в кишені, бо все роздавав бідним, чим нагадував святого Миколая. Жив і помер у занедбаному монастирському будинку.

У Плоскому народився Олександр Митрак, відомий письменник, журналіст, етнограф. Частину записаних пісень передав для публікації краєзнавцю Теодору Легоцькому, а іншу – українському етнографу Якову Головацькому. Під час жандармського обшуку, коли конфіскували його рукописи й улюблені книжки, серце О. Митрака не витримало.

Родом із Сускова письменник Іван Сільвай. Коли став священиком, спочатку повернувся в рідне село. А ще він гідно продовжив свій рід у талановитих дітях. Один із його синів став не тільки священиком, а й драматургом, композитором, художником, фольклористом. А двоє інших – чудовими різьбярами.

Євген Фенцик побачив світ у сім’ї сільського священика в селі Мала Мартинка. У Віденському університеті зацікавився історією та культурою слов’янських народів. Видавав журнал «Листок» до останніх днів свого життя.

А декому судилося на Свалявщині провести останні роки свого життя, як-от Юрію Жатковичу, який народився в Ужгороді.

– Статті Юрія Жатковича з історії та етнографії зацікавили Івана Франка. А під час приїзду етнографа Володимира Гнатюка на Свалявщину він щиро допомагав вченому в збиральницькій роботі. Стройненці ще довго згадували людяність і наполегливість Ю. Жатковича. Його стіл і шухляди були завж­ди завалені книжками та рукописами. Терпеливий і невибагливий у побуті, він жив тоді в сім’ї пароха Івана Дьорки, який створював усі можливі умови для дослідницької праці. У Стройному впорядковано могилу вченого і пам’ятник – на почесному місці біля церкви. На будинку, в якому він жив, встановлено меморіальну дошку.

Пам’ятник Венеліну-Гуці крадії збули на металобрухт

Славу про деяких закарпатців із нами поділяють інші країни, як це сталося з одним із будителів національного відродження болгар Юрієм Венеліном-Гуцою.

– Цікаво, що дерев’яну хату, в якій народився Юрій, забрали з с. Тибави до Ужгорода, в обласний музей народної архітектури і побуту. В цій хаті жив його брат Іван, а згодом і нащадки.

В юності Юрій Венелін-Гуца разом із двоюрідним братом Іваном Молнаром здійснив подорож до південних районів Закарпаття. Тут вони збирали краєзнавчий матеріал, цю роботу продовжили в Чернівцях, а також у Кишиневі. Саме там Гуца вперше зустрівся з болгарськими поселенцями, і це стало основним поштовхом до його наукових досліджень. Але писав він багато праць і про рідний край. Цей лексичний матеріал із місцевого живого мовлення та фольклорні скарби не втратили своєї значущості й донині.

Зустрічався він також із С. Пушкіним, А. Міцкевичем, М. Щепкіним. Але життя його обірвалося дуже рано – на 37- му році. Коли йому стало зле, прийшов у клініку. Але там не виявилося вільних місць. Повернувся додому, впав на порозі своєї кімнати. На допомогу йому прийшов Іван Молнар. Але через кілька годин Юрій помер на його руках.

Знаю, що Вам вдалося знайти пам’ятник вченому у Габрові…

– Раніше вважалося, що йому споруджено пам’ятник у столиці Болгарії Софії. У 1980-ті мені з групою закарпатських освітян вдалося побувати у Габрові. Якою несподіванкою було побачити в цьому місті монумент нашому землякові і навіть сфотографувати його. Але, на жаль, знімки виявилися засвіченими. Слава Богу, що подіяла інтуїція. Тож я взяв блокнот і переписав болгарською мовою слова з пам’ятника, а також зробив його замальовку. Довелося пошукати перекладача з болгарської вже вдома. Тож я дізнався, що там були слова: «Юрію Венеліну-Гуці – від вдячної Болгарії». Але про цю подію у пресі не писав. Адже без документального підтвердження – фотографії – така стаття б не мала сенсу.

У Софії побував я і в музеї Ю. Венеліна-Гуци. Саме звідси згодом на моє прохання мені надіслали фото монумента в Габрові. Цю світлину я подарував музею, який і зараз діє в рідному селі вченого – Тибаві.

А от свалявському пам’ятнику Юрію Венеліну-Гуці поталанило набагато менше.

– Спорудили монумент до 190-ї річниці від дня народження вченого на пожертви свалявської інтелігенції. Але згодом варвари відірвали бронзову руку, яка тримала розгорнуту книгу. А потім крадії пам’ятник зняли, щоб збути на металобрухт. Натомість у Болгарії немає жодного випадку вандалізму. Там іменем Ю. Венеліна-Гуци названо найкращі вулиці. У Сваляві новозбудовану вулицю теж назвали його іменем. Відрадно, що останнім часом у нас на Закарпатті відбуваються ювілейні прес-конференції та виходять збірники, присвячені визначному вченому – нашому земляку. З нагоди 210-ї річниці від народження Ю. Венеліна-Гуци йому в Сваляві перед ЗОШ І – ІІІ ст. №2 встановлено скульптурну пам’ятку. А раніше в рідній Тибаві справжні шанувальники свого земляка спорудили й урочисто відкрили йому пам’ятний знак.

Коли він нарешті повернувся додому, рідні подумали, що це жебрак

Трагічна доля судилася ще одному свалявчанину – письменнику Андрію Карабелешу.

– У 1941 р. почалося поневіряння по в’язницях і концтаборах цього письменника-антифашиста. А коли він нарешті повернувся додому, рідні подумали, що це жебрак, який просить милостиню. Вони не впізнали його, й це завдавало ще більшого болю. Довелося пережити й сімейну трагедію. Адже дружина під час його перебування в таборі отримала повідомлення про смерть чоловіка й невдовзі вийшла заміж удруге. Здавалося, тільки література може вгамувати цей біль. Але згодом А. Карабелеш виступав і проти тих, що зловживали владою. Відповідь не забарилася – його позбавили професійної роботи, навіть виключили зі Спілки письменників Словаччини.

Студентом мені як тодішньому старості літературного гуртка пощастило побувати на зустрічі з А. Карабелешем в університеті, яку організував для нас П. Лінтур. Після розвінчання культу особи Сталіна письменника повністю реабілітували. Йому вдалося повернутися до праці. Але сімейна невлаштованість, підірване здоров’я, моральні страждання довели його до знемоги. Він ще сподівався якось врятуватися й поїхав додому. Та після чергової операції в Мукачівській лікарні його не стало. В рідному селі Мала Мартинка Андрію Карабелешу встановлено красивий пам’ятник. Чекає на видання багато його творів, але як знайти меценатів для такої важливої справи? Відрадно, правда, що за останні роки з’явилося багато публікацій про трагічну долю цього письменника.

А ще – музика, позначена емоційною розкутістю та бунтарством

Знаю, що Ви уклали збірник про відомих свалявців, який теж чекає на видання. Там згадуєте і про наших сучасників.

– Надзвичайно цікаві постаті – когорта братів і сестер Молнарів із Голубиного. З ініціативи Михайла Івановича були створені хор «Голубинська борона» та інші ансамблі, які навіть знімалися у фільмах та перемагали в багатьох конкурсах. А ще брати й сестри все своє життя поєднували основну вчительську роботу з літературною творчістю. Перша збірка «Голубинські бувальщини» побачила світ тільки незадовго перед відходом із життя заслуженого учителя України Михайла Молнара. А от Василь вперше на Свалявщині запровадив вивчення англійської мови. Він – автор 9 цікавих і повчальних книжок нарисів та оповідань і багатьох публікацій у пресі. Починаючи з часу створення райлітоб’єднання «Струмочок», В. Молнар незмінно очолював його.

Багато свалявчан ще пам’ятає Мирослава Чайковського, який працював голов­ним лікарем лікарні, а водночас успішно керував хором Свалявської райспоживспілки, за що його удостоєно почесних звань «Заслужений лікар України» та «Заслужений працівник культури України».

Свалява пишається також своїм уродженцем – видатним композитором Євгеном Станковичем. Його творчий доробок великий і різножанровий. Це – симфонії, інструментальні концерти, балети, музика до театральних вистав, багатьох кіно- і телефільмів, для хору з оркестром, обробки народних та обрядових пісень… Його творчість – це яскраве відтворення засобами пристрасної музики світлих героїчних і сумних трагічних сторінок життя українського народу, вона позначена емоційною розкутістю та своєрідним бунтарством. Тож його самобутні твори знає сьогодні Україна і весь світ. Упродовж років він очолював Національну спілку композиторів України. За вагомий внесок у розвиток музичної культури Є. Станкович удостоєний звань «Герой України», «Заслужений діяч мистецтв України». Він став лауреатом Національної премії України ім. Т. Шевченка, а рідна Свалява назвала Є. Станковича почесним громадянином міста.

Маємо на Свалявщині чимало і молодих митців, особливо талановитих художників та літераторів, про яких окрема розмова.

А ще в нашому краї діяла Драчинська художньо-сувенірна фабрика. Генератором ідей тут став заслужений майстер народної творчості Василь Асталош – надзвичайно скромна й обдарована людина. Він розробляв тематичні серії сувенірів, закарпатських орнаментів, також був автором розробок барельєфів Т. Шевченка, І. Франка. Цікавість до народної творчості тоді зашкалювала. Тож і сувеніри розходилися по всьому тодішньому Радянському Союзу й за кордоном.

На Свалявщину також навідувалося багато відомих людей – у найкращі чи найважчі роки свого життя.

– Два роки в Голубиному жив і працював відомий український письменник Улас Самчук. Майже ніхто в той час не знав про приїзд Олеся Гончара в найвіддаленіше гірське село Ганьковиця, з якою тоді був зв’язок тільки вузькоколійкою. Тут письменник намагався бодай трохи усамітнитися після тотальної критики його роману «Собор». У важкий час дали прихисток на Свалявщині Івану Чендею. А згодом постала його цікава книжка «Свалявські зустрічі».

А ще на Свалявщині знімалося багато фільмів. Довколишня природа стала центром багатьох кінолокацій. Особливо запам’яталися зйомки стрічки за твором Л. Толстого «Війна і мир». Актори згодом зустрічалися зі свалявчанами в Будинку культури. Вони почули не тільки розповіді про робочі моменти, а й мали змогу переглянути те, що не увійшло до кіно.

Мар’яна НЕЙМЕТІ

Фото старої Сваляви в «ФБ»оприлюднив Микола Габрук


Розробка сайтів в Ужгороді

Гарантійне обслуговування - 1 рік, адміністрування, технічна підтримка

Телефонуйте сьогодні:

+38 050 7000 736

+38 098 311 9070

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Loading...