Василь ЗУБАЧ, письменник, журналіст

Вона тим і цікава, що на вістрі її аж геть нема. Це така собі прислужниця на рівні доброго дядька, котрий допомагає з хлібом насущним. Кудись бігають на кволі прес-конференції прилизані хлопчики і дівчатка, відписуються десятком рядків, двохвилинними сюжетиками, за що мають ставки і зарплати. Дуже це в них виходить гарно, але тільки на рівні «щоб не розгнівити тата». Останній милосердно відпускає тисячі на утримання їх, як раніше комуністи на молочно-товарні ферми, де невпинно здихали корови. Вони й радіють але не задля світання України. А щоб татусь не мав проблем.

Аж геть зникла елементарна аналітика. А критика? Яка вже критика.

Всі мають жити в передчутті Дня журналіста.

Там же годують.

Одноразове харчування раз на рік знімає всі проблеми загальної відсутності гласності в усіх сферах життя.

Результати діяльності масової інформації повністю нівелюються таким підходом.

Виділення премій при цьому аж надто смішні, бо така журналістика не варта уваги. Премійовані особи згадуються все ж у народі. Але тільки матами. Це веде нас до підлого зросійщення. Російський же мат не є шаховим матом проти підлої Росії.

Якусь подобизну гласності створюють не офіційні, які мали би бути повпредами всеукраїнської правди, а «вторинні» видання — «Дзеркало Закарпаття», «Трибуна», «Правозахист» та ряд інтернет-видань, яким фінансування тільки сниться. Як Пушкінській Тетяні — видіння природи на рівні білої гарячки.

Де залучення до праці вищих умів закарпатської журналістики, які змушені були відійти від активної праці в цій царині? Де заохочення за ліпші критичні матеріали, які б належно сприяли розвитку суспільства України на європейський засадах? Де письменник у газеті? Де його палке слово щодо всіх подій сучасності? А науковці? Нащо їх стільки, коли вони просто-на-просто німі щодо найгостріших подій сучасності в нашій державі? Приймають солонину від ягнят з провінції. І, мабуть, все. Де згадають їх масивні дисертації? Чи не в Чикаго, де колись концентрувалися всі бандити.

Цього нема. Немає здорового підходу до розвою нашого українського суспільства. Все замінене димом загального пригніченого простору, крізь який не проступають овиди перемін.

Замовляють бал статисти.

А зі статистами наша держава буде статична.

В центрі її буде супокій, а навкруг невдоволення.

Ми ж маємо повертати своїм словом наших людей сюди, а не викидати в світ, аби вони поверталися звідти обідрані і в шрамах.

Ненька має плескати в долоні нам, а не по щоках.

Совкові спілки (письменників, художників, журналістів) мають бути нарешті викинуті на смітник історії в плані реальної декомунізації, радикального заперечення ленінського контролю над умами. Має виникнути реальна, стимульована нормальною українською владою, творча конкуренція без натяків на західну педерастію. Тоді лише ми підемо вперед. А то кубла свояків, тим більше в пропагандистській сфері, створюють прецедент придушення волі, про яку так довго мріяла вся Україна.

Василь ЗУБАЧ, журналіст, письменник для Дзеркала Закарпаття